haidamac. Про Шайтана та земний рай (Reply)

Репорт про сумісну з quota подорож до Криму 26-28 травня

м.Севастополь - с.Олива - Шайтан-Мердвен - Айпетринська яйла - Байдарські ворота - м.Форос - с.Гончарне - с.Резервне - перевал - ур.Інжир - траверс г.Аскеті - м.Балаклава

День перший

Севастополь зустрічав нас тополиним пухом, натовпами цьоць на пероні, які мало не хапали в обійми, пропонуючи здати квартиру біля моря, таксистами, "майже задарма" обіцявшими відвезти нас, де забажаємо, та бігбордами з надписом "Мы имеем право на русский язык и самоуправление". Цьоцям ми відповідали, що завжди маємо квартиру у наплічнику, на таксистове "100 грівєн до Фороса", на думку спала єдина фраза: "о душє подумай, батєнька". Бігборди не викликали нічого окрім знизування плечима, неначе їм хтось тут обмежує право спілкуватися російською, а стосовно самоврядування… Напрошувалося єдине питання - це під началом пана Лужкова чи самого ВВП? "І ві мєнє будєтє рассказивать о самоупгавлєніі… Нє смєшітє мої тапочкі". Втім, поєднання цих надписів з зображенням грізної дами з кислою міною, яка чомусь асоціювалася з часами Йосипа Віссаріоновича, вносило в мою збурену душу спокій. Лозунги, які подаються з таким відмороженим обличчям, матимуть скорше зворотній ефект. До природи претензій ми не мали. Тополиний пух як пух. Біс із ним.
Завантажилися в маршрутку, замість "всєго 100 грівен" до Фороса це обійшлося всього у двадцятку до Оливи (що значно далі Фороса). Поки добиралися, погода почала псуватися. Блакитне небо стало сірим, з моря валив туман, накриваючи берег та скелі. З повороту на Ласпі визирнула нарешті вершина Куш-Кая, яку ми мали підкоряти наступного дня. Дивимося мовчки, так, справді вражає… Хоча "всього" якихось там 560 м. Над рівнем моря… Втім, якщо зважити, що те море прямо під вершиною, тим паче з прямовисних стін, це сама грандіозна гірка всього Криму… Третя дня. Нарешті ми в Оливі, вірніше під селом Олива на Південнобережному шосе, до села ще валити вгору занудними серпантинами, далі в селі - стежка на перевал…
Дивлячись на вертикальні скелі Байдаро-Кастропольської стіни, якось зовсім не віриться, що є спосіб піднятися нагору без альпіністського спорядження. Тим паче не віриться, що колись тут ходили з кіньми, перевозили вантажі на возах, рухалися військові загони та цілі армії. Але ж порівняно недавно, до 1848 року, коли збудували першу дорогу Севастополь-Ялта через перевал Байдарські ворота, Шайтан-Мердвен (Чортові сходи) був єдиним шляхом через скельний бар'єр Південної гряди, який з'єднував західний Крим з південобережжям.
	Чи не єдину ущелину у цьому царстві урвищ та прірв використали стародавні римляни, збудувавши тут щось на зразок велетенських сходів. Вони ж збудували й дорогу, залишки якої ще досі можна знайти на яйлі під вибитими коліями нинішньої ґрунтівки. Ця дорога і перевал з'єднувала два найважливіших стратегічних пункти Римської імперії на півострові - відомий Херсонес та Харакс - фортецю на мисі Ай-Тодор, більше відомий зараз своїм Ласточкіним Гніздом. Чортові сходи - дивна назва… Певно, не до самих сходів, а до всієї ущелини, гірського амфітеатру з грізними і суворими скелями, з вм'ятинами, неначе вирваними з кам'яної стіни пазурами велетенського дракона, справді диявольського рельєфу приліпилася така влучна назва…
Велич картини дещо псує табличка при вході… Забороняється палити ватру, палити (тютюн) в невідведених місцях (я вже було злякався побачити десь на півдорозі табличку "Мєсто для курєнія"), полювати, влаштовувати автостоянки (а ви спробуйте, заженіть туди своє авто :) ) і т.ін. От тільки не зрозуміло, чому не дозволяється "поход строго по маркірованому маршруту"…
Які законослухняні ми не були, але виконати цей припис так і не змогли, бо ніде не могли подітися від того маркування, будь-який крок в сторону виводив на майже вертикальні стінки. Чортові сходи зараз мало нагадують справді сходи. І дійсно важко вірити, що колись там міг проїхати вершник чи навантажений віз… Іноді, йдучи пішки, доводиться хапатися за корені та стовбури дерев, опиратися на хаотично розкидане каміння, що колись було архітектурною складовою дороги. Час головний руйнівник. Певно так колись і зруйнується стара ялтинська дорога, що петляє внизу під скелями. Вже зараз її поволі засипає камінням…

Зупиняємося на рівній площадці, з якої відкривається вид на море, фотографуємося. Повз нас пробігають двоє. В камуфляжній формі. Я їх спершу прийняв за прикордонників з військової частини, яка якраз проглядалася внизу. От у них ліпше виходило бути "законослухняними", пропустивши поворот маркованої стежки, вони повалили осипами вниз. Та за пару хвилин їх вже було видно на крутому кам'яному схилі. Хлопці лізли вгору без мотузок, без спорядження, ну живі тобі спайдермени. Навіть кам'яний карниз їх не затримав. Декілька хвилин, і от вони вже нагорі…
		Ми ж пішечки піднялися на яйлу. Стародавня дорога, що петляє між вигинами рельєфу, подекуди відцвітаючі дикі півонії, свіжий запах лук… Моря з дороги не видно. Гребінь куести ще піднімається вгору, щоб раптово обірватися вниз. Йдемо на край… Хмари розступилися, але так і не дали можливості сонцю освітити грандіозну панораму південного берега, що відкривалася з 700 метрової висоти.
Внизу розкинулася зелена полоса узбережжя з санаторіями та дачами, нерівний берег, розрізаний мереживом бухточок та мисів… От тільки зазвичай для погожої днини синє море зараз було сірим і безбарвним, що зливалося з таким же бляклим небом. Поряд з нами вершина, відділена глибокою ущелиною. Пригадується як минулого року під час мого сольнику по цих же місцях вітер грався з хмарами, затягував їх саме в цю ущелину, виганяв нагору як димар, закручуючи прямо на рівні очей в нескінченну водоверть (даруйте, доречніше би було сказати - хмароверть).
Сьогодні ж все інакше. Вітер вщух, хмари дуже високо і вкривають все небо, туман, що раптово повалив з моря під час нашого приїзду, розвіявся… І тільки вершини скель, немовби вирізані велитенським ножем, як завжди були непорушними Далі був занудний спуск серпантинами до дороги, що вела на Байдарські ворота, пошук нормального місця для стоянки, вечеря і відбивання від комарів… Перший негативний досвід застосування налобного ліхтаря. Якась тварюка з розмахом крил не менше ніж у горобця, такий собі комар-монстр, раз у раз атакував мій фейс, реалізуючи свій "странный дар лететь на пламя"…
Ніч… Сон… Раптом чую, що щось у тамбурі шарудить целофановим пакетом. Вирішую, що якась тваринка добралася до наших харчів. Б'ю рукою по внутрішньому тенту, щоби прогнати непроханого візитера і раптом відчуваю в своїй руці через матерію руку… людську. Йой, та я ж злодія впіймав… Дивуюся, що у злодія дуже міцні нерви, інший би виривав руку і тікав. А цей… Яке нахабство… Приміряюся, якби блискавично відкрити застібку намету і поточніше поцілити йому у пику… "Рон, відпусти ж нарешті мою руку" - голос Іванки нарешті мене пробуджує… Ну от, тамбур з іншого боку, я тримаю свою супутницю за руку через спальник, по тенту лупотить дощ… Правду казала моя бабця - "дурне спить - дурне сниться", добре що хоч не встиг "відкрити" намет. Після того заснути довго не вдавалося, все вслухався в дощ, що не переставав лити, думав, як же спланувати подальші дії, якщо він і не думатиме вщухнути, та тішився віршем, що раптом виник десь з глибини свідомості… "Не отнимая руки ото лба, Забудешся в оцепененьи смутном, И сквозь ладони протечет судьба, Как этот дождь, закончившийся утром"

Фотогалерея тут		Далі буде